Научтруд
Войти

Етнографія та її роль у дослідженні процесу соціалізації української молоді

Научный труд разместил:
Siok
20 сентября 2020
Автор: Юрій Поліщук

Все вищезазначене дае тдстави сподiватися на полiпшення гендерно! пол1тики в нашiй державi загалом та освпнш галузi зокрема. В цш важливiй справi необхiдним е використання досвiду украшських педагогiв ХХ ст.

Л1ТЕРАТУРА

1. Блонский П. П. Очерки детской сексуальности // Избранные педагогичнские и психологические

произведения. Т. 1. — М.: Педагогика, 1979. — С. 202-277.

2. Блонский П. П. Отношения между полами // Избранные педагогические произведения. — М.:

АПН, 1961. — С. 521-524.

3. Ващенко Г. Виховний вдеал. — Полтава: Полтавський вкник, 1994. — 191 с.
4. Колбановский В. Н. О половом воспитании подрастающего поколения // Советская педагогика. —
1964. — № 3. — С. 27-32.
5. Кон И. С. Сексуальна культура в России: клубничка на березке. — М., 1997. — 300 с.
6. Макаренко А. С. Педагогические сочинения в восьми томах. — М.: Педагогика, 1985.
7. Рубинштейн М. М. Половое воспитание с точки зрения интересов культуры. — М., 1926. — 119 с.
8. Русова С. Ф. Нацiоналiзацiя школи // Вибраш педагопчш твори. — К.: Освгта, 1996. — С. 293-297.
9. Русова С. Ф. Нова школа // Вибраш педагопчш твори. — К.: Освгта, 1996. — С. 207-218.
10. Сухомлинський В. О. Вибраш твори в п&яти томах. — К.: Рад. школа, 1976-1978.

Юрш ПОЛ1ЩУК

ЕТНОГРАФ1Я ТА II РОЛЬ У ДОСЛ1ДЖЕНН1 ПРОЦЕСУ СОЩАЛ1ЗАЦИ УКРА1НСЬКО1 МОЛОД1

У статтi аналiзуeться проблема до^дження процесу соцiалiзацii молодi в iсторико-педагогiчному контекстi, зокрема, використання досягнень етнографп як засобу виявлення особливостей i тенденцш у зазначеному процеЫ.

Тюний зв&язок етнографп, юторп та сощально! педагопки шде, мабуть, не виявляеться так виразно, як у до^дженш соцiалiзацiйних процеив в юторико-педагопчнш ретроспектива Людина не може тзнати власно! суп, не зрозумiвши i не усввдомивши шляху свого становления як особистосп.

На думку вщомого вченого I. Кона, за вае! рiзноманiтностi визначень предмета етнографп i !! стльносп з iншими науками двi ознаки залишаються поспйними: пор^вняльний пiдхiд, виявлення варiацiй культурних i соцiальних спiльнот; прагнення описати едтсть способу життя народу й особливо його традицшно-побутових компонентiв [9]. I в тому, i в iншому разi процес соцiалiзацii& належить до опосередкованих об&екпв етнографiчних дослiджень.

Уже в раншх розвiдках етнограф^в, яш вивчали спосiб життя народу, зуст^чаються описи методiв i засобiв виховання та навчання дiтей i тдлишв, характеру !хшх взаемовiдносин з дорослими та мiж собою, типiв вшово! стратифiкацii& (соцiальноi& диференщацп), обрядив переходу з одного вшового перiоду в шший i т. д. Проте щ дослiдження мали дуже випадковий характер, осшльки дослiдження загалом стосувалися побуту дорослих. Причиною цього е складшсть i специфiчнiсть дослiджения соцiалiзацil, багатограннiсть чинник1в впливу на цей процес. Справа й ! в тому, що досл1дники конкретно не ставили перед собою завдання вивчати ц1 чинники та !хнш вплив на процес становлення i розвитку осо6истост1.

Отже, метою статтi е розробка мехашзму використання наукових досягнень етнографп та шших, дотичних до не! наукових дисциплш, для дослщження процесу соцiалiзацil як iсторико-педагогiчного ! соцiально-педагогiчного явищ.

Завдання статтi: 1) обгрунтувати доц1льн1сть оргашзацп дослiджень сощал!зацп у iсторико-педагогiчнiй ретроспективi; 2) розкрити можливосп використання етнографп та !! наукового апарату для вивчення процесу сощал!зацп молод1 у попереднi столитя.

З друго! половини XIX з&являються окрем! розв1дки i студп зарубгжних вчених щодо дитинства: Англп (Т. Спенсер, Е. Тейлор), Франци (Ш. Летурно, Д. Фрезер), Нiмеччини (Е. Вестермарк, Д. Фрезер) та ш. Однак щ дослiджения переважно розглядали вплив тсень, загадок, скоромовок, казок, 1гор та забавок, обминаючи повшстю або розглядаючи лише частково й узагальнено чинники впливу на процес соцiалiзацil тдростаючого поколшпя.

У Росiйськiй iмперil, до яко! входила i Наддшпрянська Укра!на, вже з Х1Х ст. тд впливом зах1дно1 науки також починае розвиватися етнографiя. До цього перюду належать i матерiали, як1 ми розглядаемо як джерела аналiзу процесу соцiалiзацil. Першою серед них можна назвати працю М. Костомарова «Очерк домашней жизни и нравов великорусского народа в XVI и XVII вв.». Цiкавi факти мютять соцюлопчт до^дження А. Терещенка («Быт русского народа»), В. Семевського («Домашний быт и нравы крестьян во второй половине XVIП века»), А. Желобовського («Семья в воззрениях русского народа, выраженных в пословицах и других произведениях народнопоэтического творчества») та ш. Як зазначае Г. Комарова, в цих працях ми знаходимо багато щкавих деталей з життя i побуту тогочасно! ам&1, знайомимося iз стосунками мiж дорослими та молодим поколiнням, обставинами його соцiалiзацil [7].

Починаючи з 20-х рокiв ХХ ст. проблематика етнографiчних дослщжень диференцюеться. Умови життя i дальноси людей, в яких вiдбувався процес формування особистосп, став предметом дослщження соцюлопв, демограф1в, психолопв, педагопв, лiнгвiстiв, антрополопв, фiлософiв, iсторикiв. Зрозумiло, що у представниюв кожно! з цих наук був свш предмет до^дження, але вони лею чи iншою мiрою зачiпали процес соцiалiзацil. Етнографiчне вивчення вiкових перюдав було би неповним, коли б не включало лшгвютику i семiотику, до^дження вшово! стратиф^цл — соцюлогш i демографiю, аналiз етноспецифiчних форм соцiалiзацil — психологш, соцiологiю та iсторiю. Але й щ науки, в^дпов^дю, не можуть обiйтися без етнографи, що дае не лише широке й багате коло джерел соцiалiзацil iсторико-педагогiчного характеру, а й також методи i критерп зiставлення даних, що вiдносяться до рiзних культур.

За рубежем поворот вщ описово1 етнографи до теоретично1 почався в кiнцi 20-х рошв ХХ ст. у зв&язку з загостренням старо1 суперечки про ствввдношення бiологiчних i соцiальних фактор1в розвитку людини. Цю суперечки Ф. Галтон ще в 1874 р. сформулював як антитезу «природи» (спадковють, вроджеш нахили i все шше, з чим iндивiд приходить у св^) i «виховання», що включае всi впливи ззовнi, яких людина зазнае пiсля народження [8, 13].

Якщо в останнiй третинi Х1Х ст. проблема ця розглядалася абстрактно, то в 20-х роках наступного столитя, насамперед завдяки З. Фрейду, в нш з&являються глибшi i складнiшi питания. Значною мiрою тд впливом фрейдизму i полемiки, зумовлено1 його появою на Заходi, на перший план виходить проблема особливостей формування особистосл дитини (пiдлiтка, молодо1 людини) в рiзних культурах. Починаючи з цього часу умови, в яких ввдбувався процес формування особистосп та И соцiалiзацiя, стають предметом самостшних монографiчних польових до^джень ввдомих етнограф1в свiту: Б. Малиновського (Англiя), М. Мiда (США), К. Дюбуа (Голландiя), Д. Уайтiнга (США) й ш.

В укра1нськ1й етнографи початку ХХ ст. серед творiв, спещально присвячених зазначенiй проблематицi, можна ввдзначити працю А. Онищука «Родини, хрестини та дитина до шостого року життя» [11]. В нш подаш деяк1 матерiали з дитячого побуту, наприклад: дитячi забави, допомога батькам по господарству, участь молодi в рiзних святах i обрядах тощо.

Все виразнiше звучить думка, що життя дитини (тдл^ка, молодо1 людини) мае самобутш риси, сво! вiдмiнностi. Сприйняття свiту, пiзнавальнi i художш запити дiтей (пiдлiткiв, молодих людей) мають сво1, iншi вiд сформованих у дорослих людей особливосп.

Все це спонукало етнографiв-педагогiв видiлити в етнографп все, що стосуеться св^ пiдростаючого поколiния, в окрему галузь, що дiстала узагальнену назву «етнографiя дитинства». Вперше цей термiн використав ввдомий вчений-етнограф Г. Виноградов у 20-х роках ХХ ст., який поставив питання про необхiднiсть виокремити проблему впливу рiзних чинник1в на розвиток i становлення дитини в окрему галузь етнографи. Вiн доводив, що «дитинство — його свгг й побут — мають сво! особливосп, що дитяча етнографiя — це вивчення процесу вростання нового поколшня в життя дорослих» [2, 3].

У сво!й прац1 «Детский народный календарь» Г. Виноградов ввдзначав, що етнографи недостатньо уваги придаляють вивченню умов життя молодого поколшня. ^ матерiали, що е в руках вчених, не тшьки не охоплюють всього, а навпаки, вихоплюючи частки, руйнують живу цiлiснiсть. Зввдси й помилки, мало матерiалiв, яш би дозволяли науковцям з великою достовiрнiстю реконструювати процес формування особистосп [1].

Термш «етнографiя дитинства» вживала вiдома в 20-30-i рр. ХХ ст. дослвдниця О. Капiца. В пращ «К вопросу об этнографии детского возраста» вона висловлюе думку, що етнограф1я дитинства

охоплюе Bei сторони процесу становлення i розвитку особистосп, закшчуючи bîkom, коли остання повшстю входить у життя дорослих [6]. До етнографи дитинства дослвдниця включае i його духовну культуру, тобто ва види впливу на процес сощатзаци. Навiть якщо кожну з цих галузей видiлити як самостшне завдання для вивчення, писала О. Капща, потрiбно завжди пам&ятати про взаемозв&язок: вивчення одн1е1 сторони становлення особистосп неможливе без iншоï [6].

Саме так i побудована наступна праця О. Капiци «Детский фольклор (песни, потешки, дразнилки, сказки, игры)» [5]. Особливо важливим, на думку дослвднищ, вивчення етнографи дитинства е для педагопки: Ведучи мову про науково-теоретичне значения етнографiï дитинства, ми повинш також пам&ятати про величезне прикладне значення вивчення дитячого побуту, середовища i всього дитячого оточення, вс1х тих нашарувань, як1 впливають на формування особистосп, розкриттю яких може допомогти етнографiя [6].

На початку 20-х рр. ХХ ст. вчет прийшли до висновку, що стацюнарний метод дослiджения побуту народу е найбшьш ефективним i досконалим. Саме за таким методом до^джував все пов&язане з дитинством i юшстю ввдомий украïнський вчений, педагог £. Грицак в мiстечку Могильна Гайсинського пов1ту на Подiллi. Результатом цих до^джень став значний обсяг накопиченого фактичного матерiалу з вiдповiдними аналiзом i висновками.

Ще бiльш Грунтовну i багату фактичним матерiалом монографш пiдготувала вiдомий украшський етнограф Н. Заглада [4]. Iï дослiджения здшснювалося за iнiцiативою та планом керiвника в1дд1лу етнологп Музею iм. Ф. Вовка при Всеукрашсьшй Академп Наук А. Онищука в 1921 р., який в с. Старосiлля на Черкащиш заснував першу в Украш етнографiчну до^дну станцiю з метою вивчення людини як виробничоï сили, ïï побуту i найближчого оточення. Для цього було зiбрано колектив вчених-дослiдникiв з вiдповiдним розподiлом напрямшв роботи. Н. Загладi та ïï невеличкому колективу було доручено до^джувати життя i побут дiтей та молодi вiком до 18-20 рошв. «Провiдною iдеею нашоï працi, — писала шзшше дослiдниця, — було зясувати всi обставини, всi впливи життя i побуту дией та молодi на ïхне становлення як дорослих людей (тобто на процес соцiалiзацiï& — Ю. П.)» [4, 13].

Н. Заглада вважала, що тшьки систематичне, всебiчне вивчення дитячого i юнацького побуту, передусiм стацюнарним методом, можуть дати вiдповiднi матерiали, як1 допоможуть педагогам усвiдомити вплив життя родини i громади на молоде поколшня [4, 26].

Дослвдниця ставить тд сумтв думку Г. Виноградова про необхвдтсть обмеження «дитячоï етнографiï» перiодом до 12-14 рошв. Вона ставить питання про необхвдтсть розширення рамок дослiджения до повнолитя, а, можливо, i до 25-30 рошв. Отже, фактично Н. Заглада висунула iдею «етнографiï соцiалiзацiï». Обгрунтовуючи ïï, дослiдниця розподiляе «народну громаду» на 5 верств, а саме: «д1ти, хлопцi i девчата (пiдлiтки), парубки й д^вки (молодь), одружеш чоловiки i ж1нки й старi люди». Аналiзуючи особливосп вивчення життя й побуту цих «верств», Н. Заглада приходить до думки що, обмежитися в рамках «дитячоï етнографи» лише диьми було б помилкою, адже дитячий вш — це тшьки початок формування особистосп. В зв&язку з цим вона ч1тко обгрунтовуе завдання послвдовного до^дження умов, в яких ввдбувався процес становлення особистосп ввдповвдно до вiковоï перiодизацiï. Зокрема, дослвдниця вважае, що «одне з основних завдань, яке стогть перед суспiльством при аналiзi умов життя i побуту дией, хлопцiв i дiвчат, — це пвдготувати цi верстви до майбутнього продуктивного життя». Вся увага i зусилля дорослих повинш бути зосереджеш на «дiях, що мають за мету дальший розвиток фiзичних та штелектуальних сил, поглиблення досвiду й практичних знань, потрiбних для майбутньоï дiяльностi в дорослому вiцi».

Третя «верства» молодого поколiиня — це молодь дорослого вжу («парубки й двки»). Це дуже важливий перюд в житп людини i його, на думку дослвднищ, потрiбно уважно вивчати. Дослiджувати необхвдно ще й тому, вважала Н. Заглада, що «парубки й двки об&еднуються у так зван молодецьш громади, шституци, що ï^ початок сягае в дуже давт часи нашого народу; в деяких м1сцях Украï&ии вони збереглися в 61льш або менш виразних, своï&х первiсиих формах» [4, 27].

Однак ц1 iдеï& тривалий час не привертали уваги вчених. I т1льки в 60-i роки ХХ ст. з&являються прац^ Г. Волкова, який вперше вжив термш «етиопедагогiка». У 80-х роках побачили св1т фуидаментальиi роботи I. Кона, котрий вважав, що етнопедагогiчиi дослвдження дитинства не претендують на те, щоб дати цшсну картину процес^в соцiалiзацiï&; це завдання 1нших наук — соцюлоги виховання, соцiальноï& педагопки. Етнографш ц^кавить передуем традиц^йно-побутова

культура i зокрема — Г! етноспецифiчнi риси, що тзнаються в пор1внянн1. При цьому можлив1 три головн1 системи пiдрахунку: перша — це культуролопчний аналiз образу дитини в системi в1кового символ1зму; друга — соц1олог1чний аналiз становища детей i тдлиюв у системi вшово! стратифшаци, вивчення специфiчноl вшово! д1яльност1, взаемоди р1зних 1нститут1в сощалiзащl; третя — психолог1чний аналiз послвдовного розвитку осо6истост1 [9, 10].

I. Кон зазначав, що в етнографп дитинства вимальовуються два зустр1чш тдходи: пояснення св1ту дитинства i юносп особливостями сощально! структури та культури суспiльства дорослих i пояснення сощально! поведiнки дорослих людей специфiкою !х дитячо-юнацького досв1ду [10, 54]. На думку вченого, етнографiя дитинства не може юнувати поза широким соцюкультурним контекстом, що враховуе еволюцш спосо61в виробництва, статевовшово! стратифшацп, титв с1м&!, системи родинних, 1нших м1жосо6ист1сних стосуншв, орiентирiв культури тощо [10, 54].

Ь сучасних дослщниюв, як1 розглядають проблему етиографii дитинства, варто згадати О. Батухшу, З. Болтарович, Н. Довженюк, Т. Мацейкiв, М. Стельмаховича, О. Сухомлинську, С. Сявавко, Н. Сивачук та 1н. 1хш пращ мають важливе методолойчне, теоретичне i прикладне значення для закладання основ дослщження соцiалiзащi як юторико-педагопчного i соцiально-педагогiчного явища.

Викликають iнтерес погляди Б. Попова, викладет ним у стати «Ьторичт форми еттчно! самосвщомосл i соцiально-педагогiчний потенциал етнографи». Серед головних об&екпв етнографи в1н визначае два класи. До першого належать еттчт процеси, як1 вiдбуваються стихийно, до другого ж — процеси, що в тш чи шшш форм1 пiддаються суспшьному регулюванню. В першому випадку завданням етнографи е об" ективне, наукове вивчення факпв i максимально повне й точне реконструювання минулих етнiчних культур; у другому — завданням е здайснювати в межах свое! компетенцл також соцiально-технологiчну функщю чи у бшьш вужчому смисл — сощально-педагопчну функщю [12, 5]. Якщо погодитися з тим, що концевою метою процесу соцiалiзацii особистосп е досягнення певного р1вня сформованостi щнтсних орiентацiй, осо6ист1сних якостей i властивостей, професшна самовизначенiсть, соцiальна зр1л1сть, то треба визнати й те, що едина справжня можлив1сть досягнути цього — це провести шдивщуума шляхами багатовшового поступу людства до сучасних досягнень культури. Освiчена, духовно багата, професшно визначена i соцiально зрiла особиспсть може сформуватися лише в умовах розвинутого етносу, на основ! прилучення до етнiчноl i св1тово1 культури.

Базуючись на вищезазначеному, вважаемо, що назрша необхiднiсть введення в науковий о61г нового поняття, а саме «етнографiя соцiалiзацii>>. На нашу думку, це значно ширша i глибша за сво!м зм1стом i вшовими рамками категорiя, н1ж «етнографiя дитинства». Розумiемо, що може виникнути сумтв: чи не надумане це поняття? Адже в науцi вже посши свое мiсце i народна педагопка, i етнопедагогiка, i народознавство, i дитинознавство, i народна культура тощо.

Щоб в1дпов1сти на це запитання, звернемося до в1домо! досл1дниц1 С. Сявавко. Вона ввдзначае, що «нередко навиь в серйозних наукових до^дженнях зм1щуються такi поняття, як народна педагопка, народознавство, народна культура тощо. Все це приписуеться до розряду етнопедагопки. До етнопедагогiки в1дносять також всю, без винятшв, народну обрядовють. Хоча в1домо, що о6рядов1сть постала з певних об&ективних причин i лише в народнiй системi соцiалiзацi! у поеднаннi з !ншими засобами використовуеться для формування осо6истост1. Це ж стосуеться й шших сторш культури народу — народного мистецтва, тсенно! творчост1, ^мейного побуту» [14, 40]. Якщо «етнографiя дитинства» е базовою основою «етнопедагопки», то «етнографiя соцiалiзацil» може стати такою ж основою до^дження процесу соцiалiзацi! в юторико-педагопчному контекстi, тобто «етносоцiально! педагопки». Це дае змогу розвести предмет до^дження з етнопедагогiкою та етнографiею дитинства.

Цiкавими щодо цього е думки О. Сухомлинсько!, котра зазначае, що виховання як соцiальне явище загалом i шкiльне виховання зокрема — це феномен, що вмiщуе в со61 спадщину багатьох поколшь i багатьох народiв. Це — не встановлений ш61р методiв i форм, шлях1в i засобiв впливу на осо6ист1сть, групу чи колектив, не завершений ансамбль знань, цшностей, правил i норм поведiнки, етшчних чи релiгiйних принцип1в [13]. У зазначеному трактуванш т1сно поеднанi i соцiалiзацiя, i виховання. Запропонованi поняття «етнографiя

соцiалiзацii» i «етносоцiальна педагопка» дозволяють ч1тко роздшити предмети до^дження соцiалiзацi! i виховання в юторико-педагопчнш ретроспективi.

Для посилення наших позицш знову звернемося до визначень: «Етнографiя, — зазначаеться в «Унiверсальному словнику-енциклопеди», — це наука, яка займаеться описаниям культур р1зних народiв; ... предметом етнографи е культури р1зних шрод1в, загальна культура народiв, змша традицiйних культур у сучасному свт» [16, 481].

«Етнопедагогiка, — за визначенням С. Сявавко, — це народна педагопка певно! етнiчно! стльносп» [15, 6]. Чим же тод1 е «народна педагогiка»? Дослщниця вважае, що «народна педагопка — це емтричт педагопчт знання i сам досвед народних мас у справi виховання. Вона знайшла вияв у народних виховних традищях, у фольклорних творах з дидактичним змютом i спрямованiстю, у звичаях i обрядах, якими супроводжуються найважливiшi поди в житп дiтей i молод^ в ^ах, а також в досввд имейного виховання» [15, 5].

С. Гончаренко розглядае народну педагогiку як «галузь емпiричних педагогiчних знань i народного досв1ду з мети й завдань виховання, ввдповвдних засобiв, умшь та навичок виховання й навчання. Народна педагогiка включае в себе фольклор та етнографiчнi матерiали, виховш традици, !гри та iграшки, свята, шмейне виховання тощо» [3, 225]. Якщо згадати, що виховання й навчання — це цшеспрямований та оргашзований вплив на процес формування особистоси, то народна педагогiка — це фактично педагогiка соцiалiзацi! або процес соцiалiзацii.

Таким чином, наявною е спроба штучно педагогiзувати пояснення процесу соцiалiзацii в попереднi епохи: замють пошуку й обгрунтування чиннишв впливу на формування особистоси ч1тко простежуеться спроба науковцiв, як1 працюють в галузi ютори педагогiки, пояснити процес соцiалiзацi!, використовуючи старi, напрацьоват педагогiчнi схеми. Вважаемо, що назрша необхiднiсть розробки принципово ново! теоретико-методолопчно! основи осмислення процесу соцiалiзацi!& в юторико-педагопчному та соцiально-педагогiчному контекстах.

Л1ТЕРАТУРА

1. Виноградов Г. Детский народный календарь (Из очерков по детской этнографии). — Иркутск, 1924. — 32 с.
2. Виноградов Г. Народная педагогика (Отрывки и наброски). — Иркутск, 1926. — С. 3.
3. Гончаренко С. Укра!нський педагопчний словник. — К.: Либщь, 1997. — С. 225.
4. Заглада Н. Побут селянсько! дитини. — К.: Ки!в-Друк, . — С. 13, 26-27.
5. Капица О. И. Детский фольклор (песни, потешки, дразнилки, сказки, игры). — Л., 1928. — 124 с.
6. Капица О. К вопросу об этнографии детского возраста // !МФЕ !м. М. Т. Рильського НАНУ. Ф. 1. — № 74. — Арк. 1-27.
7. Комарова Г. А. О понятии «этнопедагогика» в советской этнографической и педагогической науке // Изучение преемственности этнокультурных явлений. — М., 1980. — С. 67-89.
8. Кон И.С. В поисках себя. Личность и её самопознание М.: Политиздат, 1984. — С.13.
9. Кон И. С. Этнография детства (Проблемы методологии) // Советская этнография. — 1981. — № 5. — С. 10.
10. Кон И. С. Ребёнок и общество (историко-этнографическая перспектива). — М.: Наука, 1988. — С. 54.
11. Онищук А. Родини, хрестини та дитина до шостого року життя. — льв1в, 1912. — 115 с.
12. Попов Б. ^торичт форми етшчно! самосввдомосп i сощально-педагопчний потенщал етнографи // Народна творчкть та етнографiя. — 1997. — № 2. — С. 5.
13. Сухомлинская О. Этнопедагогика — средство поликультурного воспитания // Украинский обозреватель. — 1994. — № 8. — С. 1-2.
14. Сявавко С. Етнопедагопка: сучасний стан дослвдження // Науково-методичний вкник. — Льв1в. — 1995. — № 3. — С. 40.
15. Сявавко С. Укра!нська етнопедагопка в 11 юторичному розвитку. — К.: Наукова думка, 1974. — С. 5-6.
16. Ушверсальний словник-енциклопедiя. — К.: !рина, 1999. — С. 481.

Наталш КЛ1МК1НА

ФОРМУВАННЯ СОЦ1АЛЬНО1 АКТИВНОСТ1 П1ДЛ1ТК1В 13 НЕПОВНИХ С1МЕЙ: ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ ПРОБЛЕМИ

У статтi висвтлено актуальтсть проблеми формування сощально1 активностi тдлтюв iз неповних сжей в умовах загальноосвтньоI школи. Серед причин девiантноi поведтки учтв автор

Другие работы в данной теме: